З місця події

Про враження японської піаністки  від української аудиторії та мотивацію її приїзду саме до України читайте нижче:

 

 

ЧК: Я б сказала, у мене був легкий культурний шок від того, як палко прийняла мене українська аудиторія. Люди дуже пристрасно реагували на моє виконання. Я відчувала, як їх насолода линула з самого серця, як між нами виник тісний емоційний зв'язок. Це був справжній магнетизм, і мені це дуже сподобалось!

 Українська аудиторія дуже відкрита, я навіть змогла відчути національний характер. Хоча я помітила, що в звичайному спілкуванні українці більш стримані, під час концерту я змогла відчути їх пристрасть до класичної музики через їх щирі емоції.

Щодо «Майстер Класу» - це фантастично чудове місце! Я усвідомила його унікальність  відразу, як ступила через поріг. Цей книжковий магазинчик (Чізато дуже любить читати  - прим. автора), привітні люди на рецепції, дитячий садочок і, в що я просто закохалася – чудові картини навкруги! Все це дуже мене надихнуло! Я потрапила до цінителів художнього мистецтва.

 «Майстер клас» - це зовсім відмінне місце від стандартних концертних залів. У ньому є «почуття», які допомагають ще більше розкритися. Мені було надзвичайно приємно грати, будучи оточеною картинами. Я думаю, всі ці полотна на стінах мають дуже гарний вплив на діток, які відвідують заняття в центрі і мають постійний зоровий контакт з мистецтвом.

Саме приміщення має особливий, надихаючий стиль, я б навіть сказала, має свій  «дух». «Майстер-клас» - це дуже унікальне місце, таких насправді є небагато!

 

 

ЧК: Мені завжди подобалась слов’янська культура, музика. І мені завжди дуже хотілось поділитися своєю пристрастю з реальними людьми, носіями цієї культури.  То ж, я вирішила скористатися запрошенням і приїхати до Києва. Це мої перші відвідини Східної Європи. Раніше я думала про Словакію чи Польщу, але не думала, що зможу потрапити аж в Україну, країну пост-Радянського Союзу.

 

 

ЧК: Власне, під час виступів я не задумуюсь, яка переді мною аудиторія, що за люди сидять у залі. Своєю основною ціллю  я вважаю донести до слухачів чаруючу владу музики. Вона не залежить ні від мови, ні від місця! Могутність музики неймовірна! Вона заставляє усвідомити, що мова не потрібна. Я багато подорожую. Там, де я буваю,  не завжди люди розмовляють англійською. Я не розмовляю українською, тут, в Україні, не всі розмовляють англійською, але під час концерту я відчувала, що між нами був контакт, взаємопорозуміння. Я відчула, як аудиторія миттєво відгукнулась на мою гру. І для цього мова була нам зовсім  не потрібна. Ось про що я думаю, коли граю.

 

 

ЧК: Багато чого! Коли я була маленькою, я слухала, як мій батько грав на піаніно. Серед його колекції були твори Чайковського і Рахманінова в виконанні Святослава Ріхтера. До того часу я ніколи не чула російської музики. Мені подобалось слухати, як мій батько грав, і раптом, російська музика заговорила до мене. Вона була такою могутньою! Вона заволоділа мною на стільки, що мені стало цікаво, чи зможу я сама грати такі твори? І з тих пір я почала її досліджувати. 

Хоча, я вивчала не лише російських, а й взагалі слов’янських композиторів. 

Я почала грати на піаніно, коли мені було 4 роки, в 5 років я почала брати уроки. Але я пам’ятаю, коли мені було 6 чи 7, я відчула, що музика – це щось особливе.

 Я народилась в Німеччині, але я – японка. А японці не дуже релігійні люди, ми не віримо в Бога так, як ви. Проте, коли я слухала Моцарта чи будь-кого з європейських композиторів перед сном, я молилась до цієї музики. Я думала, що це Бог, оскільки в мене не було чіткого уявлення про те, що таке Бог. Я насправді молилася. Музика розмовляла зі мною. Я  відчувала особливий зв'язок. В цій музиці було щось духовне для мене, щось святе. 

 

 

ЧК: Так це правда. Я дізналася, що є багато чудової музики від менш відомих композиторів, або що  у відомих композиторів є менш відомі, але не менш чудові роботи. І я відчуваю своїм покликанням відкрити світові цю музику, виконуючи не лише відомі шедеври.

Але я граю їх музику не лише тому що відчуваю своїм обов’язком, але ще й тому, що вона  мені дуже подобається! 

Мені здається, що я знаю, чому відомі композитори залишаються відомими – тому що їхня музика дуже сильна, вражаюча! Але ж серед творів менш відомих авторів є такі ж рівні за силою композиції. І якщо їх постійно відтворювати, світ дізнається і про них! Є ще стільки багато прихованої краси, яку треба відкрити слухачам. Це обов’язок виконавця - дати людям можливість пізнати  більше гарної музики.

 

 

ЧК: Класична музика надзвичайно популярна в Японії. Вивчення класичної музики та освоєння музичних інструментів входить у шкільну навчальну програму.

Я прожила в Японії 11 років, там я здобула свою початкову освіту і провчилася в старших класах. Я можу зазначити і позитивну і негативну сторони. В Японії я навчилась надавати увагу кожній деталі, оскільки японцям властиво концентруватись на найдрібніших деталях, техніці виконання, тощо. На Заході ж навпаки – людей більше цікавить загальна картина, відчуття, більш спонтанні речі. І я щаслива від того, що я змогла об’єднати в собі цих два різних підходи.

Перебування  в Японії навчило мене бути сильною, адже бути музикантом – нелегка справа, особливо в емоційному плані. Це важка праця, а результат приходить не так легко й не відразу. Там я навчилась знайти в собі силу вистояти. Там я навчилась стійкості віри в те, що дійсно люблю.

 

 

 

ЧК: Поки що ні, але я зовсім недавно відкрила для себе сучасного українського композитора Валентина Сильвестрова. Його музика така чудова, я хотіла б його зіграти. 

У мене є подруга в Лондоні, її батько -  Володимир Шумейко,  дуже талановитий композитор. Він пише дуже гарну музику. Я навчаю його онуків і спонукаю їх на те, щоб вони грали його твори. Я вже зустрічалась із ним цими днями.

Сьогодні ввечері я йду до Філармонії слухати музику Сильвестрова.

Сподіваюсь, наступного разу, коли я приїду до Києва знову, в моїй програмі вже будуть твори українських композиторів, адже їх музика дуже зворушлива.

На Заході чомусь дуже мало знають українських композиторі. Ім’я Сильвестрова більш менш відоме, але не на стільки, як хотілось би. І я б із задоволенням донесла до західноєвропейської аудиторії чудову українську музику.

 

 

 

ЧК: Ви знаєте, це дуже складний процес, оскільки потрібно спланувати програму концерту за рік чи два на перед. І тут дуже важко передбачити, які композиції я захочу грати, адже я можу передумати, я можу бути  в настрої зіграти зовсім іншу музику, ніж заплановано. Якщо ти не в настрої грати саме цю композицію, ти не можеш мати з нею зв'язок, а звідси і виконання буде вже не таким повноцінним. Тому я намагаюсь тримати баланс. Це як тримати баланс в їжі – перша, друга страви, десерт. Так і в моїй програмі - я намагаюсь комбінувати драматичну, ліричну музику, поезію, тощо, щоб аудиторії було цікаво.  В основному я прислухаюсь до своєї інтуїції.

 

 

ЧК:  Я була в Італії, Франції, Сінгапурі, Таїланді, Німеччині, в Японії, звісно. В Східній Європі, зокрема в Україні я вперше. І мені тут дуже подобається! Мені повезло з погодою – тут справжня зима, а я люблю справжні зими. Мені дуже подобається архітектура Києва і люди, яких я тут зустрічаю.

 

Зрозуміло, що словами важко передати такі відчуття, але чи могли б Ви розповісти, що саме відбувається в Вашій душі, коли Ви граєте?

 

ЧК: Справа в тому, що я зовсім не усвідомлюю своїх рухів, коли торкаюсь клавіш. Дійсно, це вище будь-яких слів. Емоції і відчуття настільки сильні, що їх нереально описати словами. Музика значно сильніша за слова!

Для мене музика – це спосіб передати те, яким я бачу світ. Це інша реальність, яку неможливо передати словами. Лише за допомогою музики…

Це все - відчуття, я нічого не роблю навмисне. Я зовсім не контролюю своїх рухів, це наче магія - музика повністю контролює мене. Я дуже сором’язлива, і не можу потім дивитись своє відео, я здаюсь собі кумедною.

 

 

ЧК: Мій перший виступ відбувся, коли мені було 6 чи 7 років. Це не був дуже великий концерт, але все таки, це була моя перша поява на публіці. Я була дуже сором’язливою дівчинкою тоді.

 Але з кожним концертом мій досвід зростав. Чим довше я знаходилась на сцені, тим краще я вчилась бути собою і почуватись комфортно. Для мене найчеснішим моментом у спілкуванні з аудиторією є передача емоцій через музику, якомога детальніше і повніше...

 

 

ЧК: Мені також важко сказати, хто ж саме є моїм улюбленим композитором і який твір. Звісно, більш за все мені подобаються романтичні твори. Але, досить часто я повертаюсь до Баха. Мені справді важко сказати, це залежить в основному від мого настрою.

 

 

 

ЧК: Я зацікавилась іберійською, іспанською, американською музикою. Мені завжди подобалась музика з фольклорними елементами. Мені подобаються казки та легенди. Я думаю це буде щось із іберійської музики. 

Також я думаю включити ще декілька сучасних композиторів до свого репертуару.

 

Чи є в списку сучасних композиторів, з якими Ви співпрацюєте чи співпрацювали, російські імена?

 

ЧК: Поки що ні, але я планую грати музику сучасних російських композиторів теж. Наразі, я вже веду переговори з  одним талановитим композитором, чия музика мені дуже сподобалась. Це Мурад Кажлаєв, він із Республіки Дагестан. Я не могла знайти його робіт, і коли я звернулась до нього, він відразу надіслав мені декілька своїх композицій.  Я була дуже приємно здивована, що такий маестро відгукнувся на моє прохання. Я хочу донести його музику до західноєвропейської аудиторії теж.

 

 

ЧК: Особисто для мене немає ніякої різниці. Мені подобаються обидва формати. Головне для мене – донести музику до аудиторії, встановити з нею зв'язок.

 

 

 

ЧК: Так, звісно! Мені дуже тут сподобалось!  Я сподіваюсь, що перерва між візитами не буде великою. Шкода, що цей раз в мене зовсім мало  часу, та ще й я захворіла і не можу оглянути ваше чудове місто. Але я заспокоюю себе тим, що я сюди ще повернусь в будь-якому разі…

 

 

 

ЧК: Що ж такого розповісти? Я не звикла говорити про себе  не в розрізі музики, тому в мене не дуже добре буде виходити. Все моє життя – це музика. Музика – це моя кров.

Мені важко відразу відповісти на це запитання. Треба подумати…

Можливо, в мене є одна чудернацька ідея.

З самого початку я розповідала, що мене сильно надихнуло виконання Святослава Ріхтера. Я зацікавилась його особистістю і дізналась, що він їздив у найвіддаленіші губернії Російської імперії і давав там концерти. Він їздив по маленьких селах, де люди були дуже бідними. Він хотів, щоб ці люди теж мали можливість стати ближче до прекрасного. Ріхтеру доводилось грати на різних фортепіано, не в самому кращому стані, в тому числі.

Для більшості виконавців велике значення має те, який зал і в якому стані інструмент. Але, особисто для мене, неважливо який зал, в якому стані інструмент, головне – дати можливість людям почути силу прекрасної музики (що й було доведено на ділі в м. Ірпінь на старенькому фортепіано, прим. автора). 

Я хотіла б, щоб у кожної людини була можливість почути мою музику. Я хотіла б донести її до найнеймовірніших місць планети. І я дійсно вірю, що змогла б це зробити. Я буду їздити по світові, скрізь, куди тільки зможу, щоб донести музику до якомога більшої кількості місць. Навіть в небезпечні місця, я не боюсь цього.

Я буду такою щасливою, якщо мені вдасться це зробити! Це те, про що я постійно мрію.

 

 

 

ЧК: В свою чергу я теж хотіла б подякувати усім вам за вашу відкритість, за те, що тепло мене прийняли і розділили зі мною любов до музики!